Це не революція, це вже громадянська війна.

У Києві з'явилася нова лікарня. За лічені години - без виділення земельних ділянок, тендерів, передвиборних обіцянок і розпилювання бюджету. У лікарні - багато фахових лікарів, ще більше волонтерів, гори медикаментів. Є два корпуси і калька відділень. Приміром, у лівому крилі Михайлівського Золотоверхого собору - відділення терапії, у центральній частині - первинний огляд хворих, вглиб лазарету - до вівтаря - імпровізовані "палати".
Найжвавіше - біля Трапезної церкви Івана Богослова, де тепер хірургія.
- Девочки, кто умеет поставить капельницу?
- О, спитр, нам он очень нужен...
- У вас тільки голова, чи ще щось?
Тих, хто не має вищої медичної освіти, попросили знайти собі інше заняття.
Приводять чоловіка під руки - "Там у нього ззаду треба зашити...".
Із їдальні, що поруч, принесли столи - тепер вони операційні. Працює п'ять хірургічних бригад. Дещо складніше з травматологами.
На площі перед монастирем - криваві сліди. Під стінами - закривавлені ноші.
- Пропустіть, героя несемо, це "вітчим" наш...
- Слава Україні!
- Я можу сам собі крапельницю потримати, краще ноги мені накрийте.
- Несіть вже мене, хлопці.
Під храмом - черга охочих забрати пацієнтів до себе додому, когось кудись завезти, щось принести... Роботи заледве вистачає на всіх.
Хтось телефоном домовляється із офтальмологією у лікарні - аби прийняли хворого з пораненим оком. Один з лікарів обіцяє священику, що трупів забиратиме швидка...
Перший не забарився - приносять чоловіка із закритим обличчям. Певно, рана дуже серйозна. Ще живий - коли попросили скласти руки, щоб пронесли його крізь двері, він слухняно відреагував. Певно, то були останні його рухи - за мить руки вже звисали, зовсім сині. Не встигли..
Я думав - лікарям не звикати до смерті, нею їх не вразиш. Але вже за мить мені вперше у житті довелося побачити, як плаче медик. Від підлості, чи просто з жалю.
Втім, плакати жінці у медичному халаті довелося недовго - ось принесли нового героя.